Ольга Комановська про свою першу роль у кіно і знайомство із повстанкою Анною Попович

Восени вийде в прокат українська стрічка «Жива», в основі котрої — героїчна доля Анни Попович із Зеленої Надвірнянського району. Для режисера стрічки Тараса Химича це лише перший художній фільм, та його з успіхом було презентовано на кіноринку 69-го Каннського кінофестивалю.
csm_o1_ec460e9347

 До цього він знімав документальне кіно. 2014 року, напередодні 72-ї річниці створення УПА, у столиці відбулася прем’єра документального фільму Тараса Химича «Хроніка Української Повстанської Армії 1942—1954». Режисер тоді наголосив, що його стрічка розповідає про історію УПА крізь призму свідчень 34-х очевидців. Серед них була і розповідь учасниці УПА нашої краянки Анни Попович на псевдо «Ружа».

Дія фільму «Жива» відбувається у 1949 році. У важкодоступних районах Карпат загін МГБ веде полювання на останніх вцілілих повстанців. Дівчина Анна, рятуючись від переслідувань, потрапляє в табір повстанців. Там вона зустрічає друга дитинства. Несподівана облава змушує повстанців розділитись на малі відділи і втікати. Хлопець забирає Анну у відділ командира «Довбуша». Група солдатів МГБ переслідує повстанців. Неочікувано для втікачів Анна стає їм у пригоді… Це те, що сьогодні стало відомо про сюжет фільму.
Пропонуємо нашим читачам розповідь про цю героїчну жінку відІвана Кметюка та інтерв’ю із виконавицею ролі Анни Попович актрисою Івано-Франківського муздрамтеатру заслуженою артисткою України Ольгою Комановською.

– Олю, робота в цьому фільмі — то ваша перша роль у кіно. Як вам вдалося її отримати? Розкажіть про проби.

— Тарас Химич шукав дівчину на роль Анни Попович, із цією метою їздив по Західній Україні. Того дня, коли він прибув до Франківська та прийшов до театру, ми якраз збиралися на гастролі із виставою «Заробітчанки», в якій задіяні всі наші дівчата. Ми вже були нафарбовані і готові вирушати в дорогу, коли Тарас попросив Ростислава Держипільського познайомити його з нами.

– Ви тоді ще, звісно, не могли передбачити, що Ростислав Любомирович стане вашим партнером і гратиме роль коханого Анни командира «Довбуша»…

— Я не дуже хотіла йти. До цього знімалася лише раз у рекламі і вважала, що досвіду триматися перед камерою мені забракне… Але просили, щоб пішли всі. Тоді я подумала, що це є моя робота, до цього треба звикати, і попросилася першою, щоб не нервувати. Сіла перед камерою і сухо, беземоційно назвала своє ім’я — все. і вийшла. Потім вже Тарас сказав, що це було якраз так, як Анна на допитах говорила. З Анною мені пощастило познайомитися особисто. На жаль, її вже немає з нами. Вдома в неї бачила лиш одну-єдину фотографію. Є ще фото в її справі, заведеній в НКВД. Вона така круглолицяѕ Зовні ми ніби не схожі. Але є дещо спільне і, на думку Тараса, дуже важливе — погляд. і очі в нас обох зелені. Але треба було ще пройти головний кастинг, тобто у справжньої Анни Попович. Я сподобалась їй. Вона навіть сказала, що я схожа на неї, правда, тоді, коли вона була в таборі (усміхається. — Авт.) Зрештою, це художній фільм, і образ, який я створюю, є образом художнім і не має бути копією. Моя мета — правдиво передати емоції, характер, душу героїні. Взагалі я не знала, що гратиму в художньому фільмі, та й Тарас цього не знав. Знімали документальний фільм «Хроніки УПА». і я мала виконувати ігрові моменти в ньому.

– Якою вона була насправді? Якою Анна Попович була в житті?

— Ми дуже тепло поспілкувалися. Це була світла людина, приязна і жартівлива. Дивлячись на її бадьоре і спокійне обличчя, важко було уявити, що вона стільки пережила. Жила самотньо, чоловіка вже не було. Вона була цілком притомна духом і тілом, могла б і сама вести господарку, але все ж таки з однією рукою не все подужаєш, і люди в селі, знаючи її історію, радо допомагали. Коли ми завітали, вони з сусідкою накрили для нас стіл. Була у вишитій сорочці і говорила нашим галицьким діалектом. Про своє життя розповідала дуже просто, і про своє кохання також: «ѕТак, був такий, ми покохали одне одного. Та більше за чоловіка я любила Бога». Все в цій людині мене вражало. Особливо її надприродний дар — передбачувати майбутнє. Їй снилися віщі сни про події, які незабаром відбувались. Завдяки цьому вона неодноразово рятувала свій загін від неминучої загибелі. Це, до речі, також наша спільна з нею риса. Мені теж інколи сняться віщі сни. Як сниться, так і відбувається. Це можна розвивати, але я боюся, певно. Хочу розвиватися в акторстві, у майстерності, і мені здається, що не треба розпорошуватися, бо тоді щось забереться.

– Я читала, що режисер фільму Тарас Химич сказав, що знімати фільм про Анну Попович — то був для нього виклик. Бо після знайомства з нею він усе переосмислив. А що вона вам такого важливого сказала чи дала зрозуміти?

— Що важливого сказала? Нічого особливого ніби, але за цими словами — велика сила духу. Взяла за руку і промовила: «Йой-йой, йой, дитинко, буде важко, але з Богом ти сильна». Багато переосмислили і в житті, і в мистецтві, і в нашій місії на землі, думаю, усі ми, учасники знімального процесу, а не тільки Тарас. Сподіваюсь, до цього ж спонукатиме глядачів і фільм. Після спілкування з Анною просто неможливо було залишитись колишньою. Вона пережила так багато, роки переслідувань… Залишалася з хлопцями до останнього. Упівці, як самураї, — живими не даються в руки ворогові, тому була готова померти будь-якого моменту. Розповідала мені, як одного разу стрілялася — осічка, потім гранатою пробувала підірватися — тільки землею її засипало. Смерть її оминала. Жива. Я лише двічі зустрічалася з нею, але й досі мені допомагає жити її незламна віра в майбутнє, в людей, у Бога. А Химич два роки їздив до Анни Попович, фільмував її оповіді. Знайомство з такими людьми — рідкісний подарунок Неба, і Тарас, думаю, зрозумів, що недарма зустрів цю людину на життєвому шляху. Так народилась ідея художнього фільму. Жива має залишитись Живою, тепер уже на кіноекранах.

– А вона справді була без лівої руки? 

— Так. Руку втратила після пострілу енкаведиста. Лікарі змушені були її ампутувати.

– Анна ще юною залишилась без мами, котру замордували «червоні визволителі»… Вона не розказувала про неї? 

— У нас, на жаль, не було настільки багато часу, щоб поспілкуватися про все, але очевидно те, що в них був дуже тісний зв’язок, тому що мати часто снилася Анні у важкі моменти її життя.

– Олю, фільм мав би вийти на екрани восени. Розумію, що умови контракту не дозволяють вам розголошувати фабулу, та все жѕ Що ви можете розповісти про фільм? Якщо не про сюжет, то про зйомки. 

— Про фільм, думаю, цікавіше буде поговорити після його виходу. От що дуже шкода, так це те, що фільму не побачить Анна. Але деякі кадри ми ще встигли їй показати, і вони їй сподобались. Мій образ схвалила, що мене дуже надихнуло. Наразі до фільму є трейлер, незабаром буде ще один. Також створено три саундтреки до фільму. Перший — пісня Сашка Положинського «Закохані», другий — «Я відчуваю тебе» співачки американського походження Брії Блессінг, а третій — «Колискова про Україну». Автор музики цього саундтреку та виконавець — Ростислав Держипільський, а слова написала Ольга Бабій.

– А на зйомках що було найцікавішим? 

— А найцікавіше, що було під час роботи, — це наші дивовижні Карпати. Це просто неймовірна краса, надихаєшся і розумієш, яка наша країна гарна. Ми знімали на Львівщині і на Франківщині. Шпіци, заповідні місця, Карпатський біосферний заповідник, паралельно — гора Сивуля. Туди майже ніхто не ходить, хіба що місцеві — збирати афини. Ми виїжджали туди машиною. Там так красиво: туман як молоко, а через кілька хвилин раптом відкривається завіса — і видно Божу красу. Це справжня магія. Ти забуваєш про буденне і стаєш сам собою. Сама робота над образом надзвичайно захоплива. Наприклад, під час виконання фізично важких трюків, падінь треба було не забувати, що в тебе одна рука. Але ж насправді вона є, тому доводилося вміло ховати. Були і смішні моменти під час зйомок. Сцени в криївці ми знімали у Львові. Там відтворили справжню криївку. З нами знімалися актори із Національного театру ім. Заньковецької заслужені артисти Ярослав Кіргач та Олександра Люта. Вони грали ролі командира «Грома» та його дружини Олі. Анна якось прокидається вранці і направляє дуло пістолета на «Грома», бо почула, що їх вистежили. Мені про цей епізод сама Анна Попович розповідала: хотіла, каже, застрелити їх, поки вони сплять, щоб не датися живими в руки енкаведистам. Та дуже переживала, бо ніколи людей не вбивала, тому забарилася стріляти, і Ольга прокинулася. і ось саме цей такий трагічний епізод під час зйомок перетворився на кумедний. Бо світло мало мерехтіти у криївці, а для цього треба було свічку рухати. А в кадрі не було кому це робити. і я запропонувала, що можу створювати ефект мерехтіння лівою рукою, котра в Анни ампутована, але ж у мене є. Я однією тримаю пістолет, а другою, котрої ніби нема, рухаю з-під поли піджака свічкою. Ми знімали десять дублів, тому що акторів дуже смішила ця несподівана рука. Словом, атмосфера на зйомках була невимушена.

– Критика пише, що це має бути цікавий і конкурентний український фільм… 

— Тарас Химич — професійний режисер. Він навчався у Львівській академії мистецтв, після цього — в Коледжі візуального мистецтва (College of Visual Arts) в Міннесоті (США). Зняв чимало кліпів для вітчизняних виконавців. Для Кузьми Скрябіна, сестер Тельнюк, «Тартака», «ТНМК», «Мотор’ролли» та багатьох ін. Але для нього, як і для всієї нашої команди, це перший художній фільм. Я ж іще досі не усвідомила до кінця, яка мені випала честь. Це не забавка — зіграти роль героїчної жінки.

– А були у вас труднощі — грати на камеру, а не на публіку в залі? Подача ж відрізняється кардинально… 

— Велика є різниця. На сцені ти маєш бути максимально виразною. Глядач у залі не бачить твоїх очей, наприклад, тому мусиш йти від пластики, щоб бути зрозумілою кожному, навіть у найдальших куточках глядацької зали, так само і голос… На великій сцені важко зберігати природність і одночасно говорити голосно. Камері ж потрібне «справжнє» життя. Тому найменший «перебір» з емоцією, пластикою чи голосом помітно. «Ні, не те, легше. Подивіться кожен», — часто казав нам режисер. Одним словом, це кропітка, нюансова робота, але разом з тим — величезне задоволення.

– Олю, я бажаю вам ще нових ролей у кіно. А скільки тривали зйомки «Живої»? 

— Дякую за побажання. Знімали ми більше трьох років. Почали ще перед Майданом. Під час драматичних подій 2013—2014 рр. зйомка тимчасово припинилась. Всьому свій час, а тоді всі жили іншим, вболівали за долю країни. Багато хто зі знімальної команди пішов на Майдан.

– Чи казала вам Анна Попович про те, що буде з Україною? Чи бачила вона сни про це? 

— Вона справді щось знала, та не розказувала нам. Мабуть, не все можна знати передчасно. Нас у ті складні часи заспокоював її оптимізм в очах. Вона говорила, що все буде добре і що війна не знищить УКРАЇНИ.

РЕКЛАМА:
загрузка...